ПЕРШІ СВЯЩЕНИКИ-МІСІОНЕРИ УГКЦ В АРГЕНТИНІ ТА ЇХНІЙ ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ СПІЛЬНОТИ

Розділ: Новини, Статті

Оксана ШЕВЧУК

Заступник Голови секретаріату УВКР

історик, м. Київ

Анотація. У статті аналізуються  причини та початок міграційних хвиль українського населення до Аргентини, суспільний стан переселенців та осередки їх осілості.  Хронологічно простежується зародження та становлення релігійно-громадського життя українських іммігрантів, роль у цьому процесі українських католицьких священиків східного обряду.

Ключові слова: еміграція, українські поселенці, священики-місіонери, церковне життя, виокремлення, самозбереження.

 

 

THE FIRST UGCC MISSIONARY PRIESTS IN ARGENTINA AND THEIR INFLUENCE ON THE FORMATION OF UKRAINIAN COMMUNITY

Oksana Shevchuk

Deputy Head of UWCC Secretariat

historian, Kyiv

 

Annotation. The causes and the beginning of the Ukrainian population waves of migration to Argentina, the social status of immigrants and their settlement centers are analyzed in the article.

Appearance and establishment of the religious and social life of Ukrainian immigrants and the role of Ukrainian Catholic priests of the Eastern rite in this process are explored chronologically.

Key words: emigration, Ukrainian settlers, priests, missionaries, church’s life, single out, self-preservation.

 

Велику кількість складних та проблемних питань породжувала тривала боротьба українського народу за власну незалежність. Здебільшого вони не могли бути вирішені на географічній території України. Період кінця ХІХ –  початку ХХ століть ознаменувався сплеском міграційних потоків, зокрема  у Південну Америку. Переважно це були вихідці з західноукраїнських терен. Однією із таких точок прибуття стала Аргентина, яка сьогодні має одну із найбільших українських  діаспор у світі. Політично переслідуваний та економічно визискуваний український народ відчував все більший брак землі та свободи. На країну, землі якої були роздерті між  Австро-Угорською та  Російською імперіями (дореволюційний період кінець ХІХ ст. – 1917 р.), Польщею, Румунією, Чехословаччиною (міжвоєнний період), а згодом СРСР, обрушилася серія випробувань, які і стали сигналом для пошуку нової місцини для тимчасового проживання та заробітку. Адже і справді, більшість переселенців були переконані та  налаштовані, що у новій країні вони зможуть підзаробити, пережити лихі часи, створити кращі умови для своїх дітей, їх майбутнього та з новими силами, досвідом, певним капіталом повернутись на Батьківщину, де й продовжать працювати в її благо. Водночас окупаційні імперські уряди масово спроваджували на українські землі чужинців, (росіяни, поляки, німці тощо), їм надавалась не тільки земельні ділянки, але й видавалась матеріальна допомога для їхнього загосподарювання на цій землі. Парадоксальна ситуація: українські селяни змушені були шукати «вільних земель» тоді як, українські землі колонізовувались чужинцями.

Ганебна еміграційна протекціоністська політика, особливо австрійського і польського урядів, Перша та Друга Світові війни, сталінський терор, сприяли виїзду українців до південноамериканських країн. Для першої (з 1987 р. – по 1914 р.)  та другої (між двома Світовими війнами) хвиль українських переселенців, що були зумовлені переважно економічними причинами, а згодом і політичними, були характерні представники західноукраїнських земель із великим відсотком селян, які були не такі вже й убогі, як про це часто пишуть польські дослідники. Направлена вона була до Аргентини, у своїй більшості, до провінції Місіонес. Переселенці  змогли взяти із собою все, що вважали найціннішим, це від насіння різних сільськогосподарських  культур, городини, садовини, різний одяг, вишивку, реманент тощо. Наші співвітчизники примудрились взяти  із собою в Аргентину навіть віз, який швидко став використовуватись там і самими аргентинцями, оскільки їхній аналог був громіздкий та досить не зручний у пересуванні. Але на сам перед, вони привезли із собою свою культуру, мову, традиції і церкву, де остання відіграла чи не найвирішальнішу роль у культурному самозбереженні та згуртуванні на чужині. Були серед переселенців й представники  інтелігенції, це переважно колишні службовці УНР, офіцери українських армій, які стали фундаментом формування політичного життя українців в Аргентині.

Третя хвиля ( перші повоєнні роки 1945 – 1953 рр.) поповнила  вже не тільки тамтешні провінційні українські осередки, але і великі міста, особливо столицю Аргентини Буенос-Айрес. Переважно це були учасники національно-визвольного руху в Україні, чи особи що були піддані депортації, чи вислані на примусові роботи до Німеччини. Серед них було багато дипломованих спеціалістів, що особливо відзначалися висок рівнем національної свідомості. Саме за їхньою ініціативою в 1947 році, з метою об’єднати українські громадські спільноти, був скликаний конгрес українців Аргентини, на якому була створена Українська Центральна Репрезентація (далі УЦР). УЦР координує діяльність своїх організацій-членів і сприяє культурному, освітньому та економічному розвитку української громади, a також повідомляє світ про Україну, її культуру та історію. Сюди входить понад сорок   громадських, молодіжних та релігійних організацій. [2, с. 83].

Розпад СРСР та важкі перші пострадянські роки України, дали поштовх до четвертої, сучасної хвилі імміграції українців. Аргентина одна із перших країн Латинської Америки  визнала 5 грудня 1991 року незалежність України,  до того ж аргентинський уряд видав нашим громадянам  тимчасові візи із працевлаштуванням. Через три роки перебування в Аргентині особа, маючи офіційний контракт на роботу, могла подати клопотання про залишення на постійне місце проживання, а згодом отримати громадянство. В період четвертої хвилі еміграції, який триває і досі, з України виїхало близько 25 тис. українців.

Розглядаючи українських переселенців зараз, можна простежити деяке співвідношення між часом і місцем поселення, і господарським заняттям новоприбулих. Іммігранти, які приїхали в Аргентину перед Першою світовою війною майже усі включились до сільськогосподарського життя та осіли в провінції Місіонес. Натомість, ті що в той же самий час приїхали і оселились в столиці Аргентини в місті Буенос-Айрес, чи в Беріссо, стали активними робітниками будівництва портів, залізничних шляхів, будинків тощо. Частина приєдналася до промислових підприємств, працювали і як домашня обслуга, або сезонні робітники.

У міжвоєнний час українські іммігранти посилили сільське господарство в провінції Місіонес та почали створювати нові осередки своїх поселень  в провінціях Чако, Мендоза, Коррієнтес, Формосі, Ріо Негро та ін. Через незнання іспанської мови більшість українців працювали на найменш оплачуваних та найважчих фізичних  роботах. Представники наступних хвиль української еміграції уже значно в меншій кількості приєднувались до сільськогосподарських робіт в Аргентині. Переважно це були кваліфіковані та дипломовані спеціалісти, які швидко досягали успіху в найрізноманітніших сферах  діяльності.

Першими завданнями українців у новій країні було будівництво житла та пошук посівних земель. Усе це давалось надзвичайно важко оскільки місцина, яка виділялась для переселенців була лісостеповою, тому щоб її очистити докладались величезні зусилля. До того ж гарячий і сухий клімат в деяких регіонах не сприяв вирощенню добре знаних українцями сільськогосподарських культур, котрі, як вже згадувалось вище, були привезені із собою в Аргентину дбайливими господарями з України.

Як показує час, український народ завжди прагнув  вирізнятись посеред інших. Там, на далекій чужій землі, коли українців часто асоціювали з поляками та росіянами, українці робили все можливе для своєї консолідації та самовираження, заявляли про себе як про окрему етнічну спільноту. В цьому їм допомагали багаті українські традиції. Однією із таких традицій є взаємодопомога, спільна праця, толока. Спільними зусиллями вони допомагали однин одному у будівництві житла, школи, церкви тощо. Ще однією непомітно привезеною традицією була родина, сімейне життя. Сім’я завжди була найкращим колективним вихователем, носієм найвищих національних ідеалів. Українці пам’ятали, що на їхній Батьківщині завжди панував культ родини, культ рідної домівки, культ глибокої пошани до свого роду, а особливо до батьків.

Приїхавши в Аргентину українці дотримувались і дотримуються своєї віри. Більший відсоток новоприбулих, а особливо серед представників Івано-Франківщини, сповідували греко-католицизм. Натомість польські дослідники часто трактують українців поляками східного обряду. Існує певне співвідношення між часом, місцем поселення наших співвітчизників, територією походження та їхньою активною участю у церковно-релігійному житті.

Перші українські емігранти, які поселились у провінції Місіонес, переважно в Апостелос та Посадас, були уніатами. Протягом 1897-1908 років вони не мали жодної духовної опіки з боку своєї церкви. До кінця 1988 року на всю провінцію була тільки одна латинська парафія в місті Посадос, а обслуговував її тільки один священик, францисканець. Тому за ініціативою латинського єпископа міста Парани, до єпархії якого належала територія і провінції Місіонес, вирішив передати духовну опіку над нею оо. Вербітам (німецького походження), а для мігрантів з Галичини покликати польських священиків. В результаті приїхали один селезіянин, о. Станіслав Циналєвіч, а згодом троє вербітів: оо. Владислав Закшевський, Антоній Пільк та Йосиф Маріянський-Баєрштайн. Ці польські священики виявилися ярими шовіністами, особливо о. Й. Маріянський, який у розмовах з українськими поселенцями говорив їм: «ви дістанете греко-католицького священика тоді, як мені на долоні волосся виросте» [3, с. 47].

Окрім духовної діяльності, ці священики взялися і за полонізацію українців, насаджували польську мову та всіляким способами старались перетягти їх на латинський обряд. Більшість українців були обурені такими антиукраїнськими діями, вони бойкотували та протидіяли діяльності польських ставлеників. Інша частина українців греко-католиків, наприклад у Трес Капонесі, вирішила перейти на православ’я. Проте подекуди польська пропаганда давала свої плоди.

Не чекаючи ні від кого допомоги українці вирішили самостійно влаштовувати своє релігійне життя, не зрікшись при цьому свого віросповідання. Розпочали вони його з того ж самого Місіонес, подавши цим приклад усім українцям в Аргентині. Брак розуміння з боку місцевої латинської церкви значно гальмувало процес, проте не зупинив його. Справу розпочали з створення церковних комітетів, які взяли на себе організацію будівництва церков та капличок, помешкань для священиків, відсиланням петицій до УГКЦ в Галичині з проханням направити їм українських священиків до Аргентини, а також вели опір тамтешній латинізації. В боротьбі за право на власну церковну організацію і на власний обряд українці зіткнулись із встряванням у цю справу Російської православної церкви, яка відстоювала свою сферу впливу. З огляду на це апостольський інтернунцій в Аргентині, архієпископ Ахіль Льокателі звернувся із проханням до Ватикану вирішити як найшвидше проблему релігійної опіки над українськими поселенцями. Швидкого вирішення питання не очікувалося, адже сама лише мандрівка вимагала багато часу. Тому як тимчасовий, альтернативний варіант із Бразилії, в якій вже працювали оо. Василіяни, на початку березня  1908 році прибув до Аргентини перший український священик, о. Климентій Бжуховський, чину оо. Василіан. [Див. Рис. 4] Народився він 10 жовтня 1875 року в Галичині, закінчив гімназію у Стрию, а 11 вересня 1892 року вступив до ЧСВВ. 5 серпня 1900 року висвячений на священика та уже через два роки виїхав до Бразилії, де і провів решту свого життя. Помер 12 лютого 1942 року [10, с. 34].

Отже, де-юре, початком організованого церковного життя українських поселенців в Аргентині можна вважати декрет курії єпархії Парани від 16 березня 1908 року, в якому о. К. Бжуховського іменовано парохом для українців у Місіонес на один рік. Священик відразу ж приступив до виконання своїх обов’язків. 23 березня він охрестив першу українську  дитину – Магдалину Горянську, дочку Дмитра і Євдокії Кшимінської [10, с. 34]. Заохочені о. Бжуховським, українська спільнота приступила до будівництва своєї власної невеличкої каплички, де в скорім священик відправляв Великодні Богослужіння. Згодом він закладає Братство св. Володимира для чоловіків та Братство св. Ольги для жінок. Одначе, після шести місяців перебування в Аргентині, у зв’язку з економічними причинами о. Климентій Бжуховський змушений був повернутись до Бразилії, де на нього чекала розпочата там праця.

Через півроку, 3 квітня 1909 року з Перемишля прибуває молодий священик о. Ярослав Карп’як. Він продовжив розпочаті о. Бжуховським справи, закінчив будову церков за Туною й в Азарі, та заклав у містечку Апостелос першу українську читальню ім. Маркіяна Шашкевича. Однією із найбільших його заслуг є те, що він перший виступив за нормалізацію відносин української парафії в Місіонес з латинськими парафіями, стараючись, таким чином, досягнути для української церкви в Аргентині ті самі привілеї, якими користувалася українська церква на північно-американському континенті. Отриманий результат мав позитивний характер, уже в листопаді 1909 року папа Пій Х видав декрет про нормалізацію  обрядових справ українців-католиків, що проживають в Аргентині [3, с. 50]. Однак не всі привілеї булли «Еа Semper» були визнані, тодішній архієпископ Буенос-Айресу не вважав за потрібне надання цих прав, спираючись на те, що надто мале число русинів тут проживає. Проте і це було  великим кроком вперед. На жаль, довго працювати в Місіонес о. Карп’як не зміг. Через слабке здоров’я, важкий, жаркий клімат в жовтні 1910 року священик повертається в Європу.

На зміну в 1911 році митрополит Шептицький відправляє на душпастирську працю до Аргентини двох молодих священиків із Станіславської єпархії: о. Іван Сенишина та о. Омеляна Ананевича ( обидва народились у 1888 році ). Перший осідає в Апостелос, а другий їде в Азару [8, с. 66]. Сповнені сил та натхнення священики приступають до Божої справи. До існуючих уже братств вони закладають нові. В 1912 році о. Ананевич засновує Братство св. Йосафата і Братство Серця Христового. В свою чергу о. Сенишин об’їжджає розкидані на широких просторах місіонської провінції місцевості де осіли українські іммігранти, стимулював будівництва церков і каплиць, організовував релігійні товариства. [Див. Рис. 5] За сприяння священиків в Азарі у 1912 році було закладено читальню та соціальний клуб «Україна» в Апостелос. Проте, в силу багатьох обставин, українські поселенці були байдужими та не надавали потрібної матеріальної  підтримки. Тому втомлений злиднями о. Ананевич у 1917 році переїхав до Бразилії. З цього часу о. Іван Сенишин залишився єдиним українським душпастирем на цілу провінцію Місіонес і на цілу Агентину [8, с. 72]. Усі церкви й каплиці впали пригнітаючим тягарем на о. Сенишина, а тоді вже до духовної обслуги входили: Апостелос, Азара, Трес Капонес, Сан Хосе, Туна, Пікада Бельграно, Пікада Галіціяна, Серро Кора, Кампнінас та ін. Долаючи шлях між усіма цими містечками священик безупинно підривав своє здоров’я. Не зважаючи на усі перешкоди та невигоди о. Сенишин не покладав рук у своїй місіонерській роботі [5, с. 38].

Перша будова до якої взявся о. Сенишин був парафіяльний дім. Так розпочалась робота над зведенням великої і ошатної парафіяльної церкви, яка є гордістю усіх українців у Місіонес до сьогодні. Пожертви на будову такого храму збирались практично по усій Аргентині. Дворічна праця була виконана і на саме Різдво 1920 року о. Сенишин мав честь посвятити нову церкву в Апостелос.  [Див. Рис. 2]

Окрім організування парафіяльного життя на о. Сенишина припала і велика місійна праця. Він відвідував віддалені українські поселення по всій Аргентині, побудував церкву у Трес Капонес [Див. Рис. 1], включився активно у громадську діяльність міста Апостелос, де протягом кількох років належав до міської ради і був обраний посадником міста. Він заснував перший хліборобський кооператив «Ля Агріколя Украніяна», обраний головою, склав для нього статут, який 30 жовтня 1922 року був затверджений президентом Аргентини [3, с. 50]. У знак подяки українська спільнота згодом домоглася у влади назвати одну із центральних вулиць в місті Апостелос в честь о. Івана Сенишина. Втомлений місіонерською працею та іншими клопотами на протязі 15 років невтомного труду, о. І. Сенишин важко захворів і виїхав до Буенос-Айресу на лікування. На 38 році свого життя, 14 жовтня 1926 року о. Іван Сенишин помер [1, с. 295].

Важливою подією в організації церковного життя в Аргентині була візитація митрополита Андрея Шептицького. Прибув він і сусідньої Бразилії до Місіонес в червні 1922 року в асисті  оо. К. Бжуховського та О. Ананевича, оскільки був дуже стривожений важкою ситуацією української церкви у Південній Америці [5, с. 39]. Не зважаючи на погані дороги, а подекуди їх відсутність, кир Андрей під час своєї візитації зумів об’їхати майже усі парафіяльні осередки українських поселенців, відправляв архієрейські Служби Божі, давав місійні науки, проводив катехизацію молоді, освятив новозбудовані церкви у Трес Капонес та Апостелос. У своїх розмовах та проповідях митрополит закликав українців триматися гурту, своєї церкви та свого обряду. У Місіонес Шептицький пробув майже два місяці і наприкінці липня повернувся до України.

На короткий час із Бразилії знову повернувся о. О. Ананевич. Проте після нетривалого його заступництва із Галичини 19 вересня 1927 році приїхали два молодих священики оо. Степан Вапрович та Степан Турчин. Обидва мали по 28 років, були зі Станіславської дієцезії, мали грамоти від Східної Конгрегації датованою 1 квітня 1927 роком [5, с. 46]. Після одного року спільної місіонерської роботи о. С. Турчин захворів і змушений був повернутись в Україну, залишивши о. С. Вапровича єдиним священиком на місіонській землі. [Див. Рис. 6] Народився Степан Вапрович 5 травня 1899 року, в селі Іване-Пусте, повіт Борщів (зараз Тернопільська область, Борщівський район), у священики  висвячений в 1926 році [10, с. 40]. У Станіславі був єпархіальним священиком, також викладав у Станіславській духовній семінарії.

Парафія о. Вапровича була дуже велика. Йому часто доводилось долати понад150 кмщоби відправити Службу Божу, або надати духовну чи то іншу допомогу. При усіх цих труднощах священик продовжував працювати з великим натхненням та посвятою. Він дбав про стан церков і каплиць, закладав при них нові братства, організовував школи українознавства, читальні, аматорські гуртки. Особливою його заслугою є те, що він перший із українських священнослужителів звернув увагу на брак духовної опіки  для українських поселенців у передмісті Буенос-Айресу. Не зважаючи на відстань, а це близько1000 км, понад 35 годин їзди поїздом, о. Вапрович тричі побував в околицях аргентинської столиці між 1931-1934 рр. Богослужіння відправляв у латинських церквах, в домівці «Просвіти», а також здійснював й інші релігійні обряди. Він би радо залишився в Буенос-Айресі , але розпочата праця в Місіонес кликала його знову туди. Протягом свого перебування в Аргентині ним було зведено нові церкви: в Сан Хосе, посвятив на Петра і Павла 1929 року; за Туною церкву св. Миколая, у Бомпляні і Пікада Бельграно дерев’яні церковці, які освятив у 1931 році; заклав фундаменти для нових храмів у Пікада Галіціяна та Кампінас; збудував також три будинки для церковних потреб [5, с. 47]. Переймався о. Вапрович і освітою, намагаючись зберегти, таким чином, рідну мову, історію, культуру батьківської землі. В 1934 р. у м. Апостелос розпочалося шкільне навчання для дітей українських іммігрантів у новозбудованому приміщенні при українському храмі. Українці віддавали сюди дітей не тільки із міста, але й навколишніх колоній , навіть якщо учням доводилось долати декілька десятків кілометрів [7, с. 71]. Отець Вапрович своєю вдачею та своєю працею зумів об’єднати не тільки українських вірних, але й місцевий латинський клір.

Надзвичайно важко було о. Степану Вапровичу плекати релігійно-церковне життя в Аргентині самотужки. Тому він вирішує повернутись в рідні краї для залучення більшої кількості українських греко-католицьких священиків до цієї місіонерської роботи. 4 квітня 1935 році о. Вапрович передав місіонську парафію, в складі одинадцяти церков і каплиць, з яких п’ять побудовано за його ініціативаю, чинові оо. Василіян, а сам їде в Галичину. Повернутись знову в Аргентину йому так і не вдалося, доля йому приготувала інше. Степана Вапровича було призначено віце-ректором та професором Станіславської Духовної Семінарії. Згодом почалась Друга світова війна, розпочались репресії радянської влади по відношенню до греко-католицької церкви і  о. Вапровича у 1945 році було заслано в Сибір. Повернувшись в 1950 році, він зі знищеним здоров’ям, безсилий, прибитий горем закінчує своє ревне і взірцеве життя 2 березня 1964 році у своєму рідному селі [10, с. 44]. Його вклад у розбудову українського релігійного та громадського життя в далекій Аргентині є неоціненним, його любов і жагу до українського показують його справи.

Після від’їзду о. С. Вапровича парафія в Місіонес стала опікою оо. Василіан. Із Бразилії сюди приїздять два місіонера: священики Януарій Коциловський ( автор праці «На місіях в Аргентині» ) та Мартиній Котович ЧСВВ. Також значний внесок у розвиток місіонської парафії зробили о. І. Майка, о. О. Дуба, о. Е. Турковид, о. В. Зінько, о. В. Ковалик, о. Ю. Мельничин, о. О. Карлюк, о. А. Сапеляк, останнюго у 1961 року о. Андрія іменовано першим єпископом українських вірних у Аргентині, де він трудився 36 років. Спочатку Владика Андрій був іменований Апостольським Візитатором для українців католиків в Аргентині, а після створення єпархії – Апостольським адміністратором Української католицької єпархії в Аргентині [9].

У провінції Буенос-Айрес першим організатором церковного життя українських поселенців був о. І. Майка. Із Місіонес він приїхав туди 3 вересня 1940 року та став проживати у містечку Беріссо, що за70 кмвід столиці. У 1948 році оо. Василіяни купили у місті Буенос-Айресі, на вулиці Курапалігуе 760, великий репрезентативний дім переробили його на церкву, маляр Володимир Каплун розмалював її в українському стилі. Ця церква стала не тільки першим осередком релігійного життя в  Буенос-Айресі та його околиць, але й центром для багатьох українських організацій і товариств різного характеру. [Див. Рис. 3] Тут починає гуртуватись українська інтелігенція, постають школи українознавства, чоловічий хор «Сурма», Братство Володимира Великого, Апостольство молитви. Із громадських організацій: Пласт, Літературно-мистецький клуб, Союз українок, Театральна студія ім. Леся Курбаса [3, с. 55].

Старалися поширювати свою працю українські священики й на інші провінції Аргентини, зокрема в Чако, де проживала досить велика українська етнічна спільнота. Проте там вони зустріли опір з боку місцевого латинського єпископа, який заявив, що українці отримують достатньо релігійної опіки у тамтешніх латинських церквах. У провінціях Мендоза та Кордоба перешкод таких не було, але важкі матеріальні умови та мала кількість зацікавлених українських поселенців справами церкви, не дали можливості широко розгорнути в тій місцевості релігійну діяльність. Проте священики не опускали рук. Там де не може дійти особа місіонера, може дійти слово Боже друковане. Цю дійсність і вимогу часу розуміли оо. Василіяни, тому значні сили кидають на будівництво власної друкарні. У 1943 році із Бразилії приїздить друкар Лаврентій Струк. Протягом кількох місяців викуплене приміщення в Посадос починає функціонувати як  друкарня, а 15 жовтня 1944 року виходить перше число двотижневика «Поступ». Редактором газети був о. Орест Дуб, ЧСВВ [1, с. 304].

Таким чином, у становлення окремої української спільноти в Аргентині, із самого початку її формування, значний внесок зробили українські греко-католицькі священнослужителі. Молоді, виховані, працелюбні отці поширювали свою діяльність на всю Аргентину. Допомагали українським переселенцям гуртуватись навколо церкви. Вони не обмежувались суто релігійною працею. Українська культура, традиції, історія, релігія були для них чи не найголовніший об’єкт донесення до української спільноти. Навчають української мови молодь і дітей, організовують народні бібліотеки, читання творів українських авторів, рідних газет, засновують драматичні гуртки, дають аматорські вистави; вчать рідних пісень, пропагують народне мистецтво (писанку, вишивку та ін.); закладають традиції святкування українських релігійних та національних свят, вшанування пам’яті видатних українських діячів, проводять різноманітні виставки тощо. Вони стали першими українськими місіонерами на аргентинській землі. Надавши духовну та моральну підтримку нашим співвітчизникам, вони таким чином їх згуртовували, вселяли в них віру та натхнення. Їхня нелегка праця сприяла налагодженню організованого життя українських емігрантів, покращенню їх духовного та морального стану, допомагали пристосуватись до нових умов проживання. Усі роки буття українців у Аргентині церква була осердям консолідації, творення етнічної групи, визнання у суспільстві, окремішності.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Analecta ordinis S. Basilii Magni / Записки чинa св. Василія Великого. – Sumptibus PP. Basilianorum. – Romae, Vol. XI (XVII). – Fasc. 1-4. 1982. – 528 с.

2. Богданова Т.Є. Українська етнічна спільнота в Аргентині наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття / Т.Є. Богданова, В.О. Погромський // Історичний архів. – 2010. – Вип. 4. – С. 82 – 86.

3. Василик М. Українські поселення в Аргентині / Михайло Василик. – Мюнхен : Український Вільний Університет, 1982. – 147 с.

4. Качараба С. Еміграція з Західної України (1919-1939) / Степан Качараба. – Л.: Львівський національний університет ім. І. Франка, 2003. – 416 с.

5. Ковалик В. Василіяни в Аргентині / Володимир Ковалик. – Буенос-Айрес, 1982. – 209 с.

6. Пилипів І. Співпраця греко-католицької церкви з українцями Америки у 20-30 рр. ХХ ст. / Ігор Пилипів // Схід. – 2011. – № 2. – С. 109-113.

7. Сапеляк О. Взаємовідносини між українцями і поляками в Аргентині (провінція Місіонес) / Оксана Сапеляк // Молодь і ринок. – 2008. – № 11(46). – С. 69-73.

8. Сапеляк  А. Отець Іван Сенишин. Український місіонер-піонер в Аргентині / Андрій Сапеляк. – Львів: Свічадо, 1997. – 135 с.

9. Українська католицька енциклопедія. – [Електронний ресурс]. – http://catholicencyclopedia.in.ua/sapelyak-andriy. – Електрон. дані. – укр.мовою.

10. Життя / Ювілейний альманах. – Libro conmemorativo. – Апостелос, 1972. – 201 с.

11. Ярош О. Формування української діаспори в Аргентині. –  [Електронний ресурс]. – www.pu.if.ua/depart/SlavsHistory/resource/file/Juarosz%20O..doc . – Електрон. дані. – укр.мовою.

REFERENCES

1. Analecta ordinis S. Basilii Magni (1982) / Notes of the Order St. Basil the Great Sumptibus PP. Basilianorum. Romae, Vol. XI (XVII). – Fasc .1-4. P.528. [in Ukr.].

2. BOGDANOVA T. (2010) Ukrainian ethnic community in Argentina at the end of the XX – XXI century / TE Bogdanova, VA Pohromskyy // Historical Archives. Vol. 4.  pp. 82 – 86. [in Ukr.].

3. M. VASYLYK (1982) Ukrainian settlement in Argentina / Mikhail Vasiliko. Munich: Ukrainian Free University, p. 147. [in Ukr.].

4. S. KACHARABA (2003) Emigration from Western Ukraine (1919-1939) / Stephen Kacharaba.  Lviv: National University. Franko, p. 416. [in Ukr.].

5. V. KOVALIK (1982) Basilians in Argentina / Vladimir Kovalik. Buenos Aires, p. 209. [in Ukr.].

6. I. PYLYPIV (2011) cooperation greek catholic church  with ukrainian in america in 20-30 years. xx century. / Igor Pylypiv // East. № 2. pp. 109-113.

7. O. SAPELYAK (2008) The relationship between Ukrainian and Polish in Argentina (Misiones province) / Oksana Sapelyak // Youth and market. № 11 (46). – pp. 69-73. [in Ukr.].

8. A. SAPELYAK (1997) Father John A. Senyshyn. Ukrainian pioneer missionary in Argentina / Andrew Sapelyak. Lviv: Svichado, p. 135. [in Ukr.].

9. Ukrainian Catholic Encyclopedia. [Electronic resource]. Http://catholicencyclopedia.in.ua/sapelyak-andriy.  Electronic data.  [in Ukr.].

10. Life / Anniversary Almanac (1972) Libro conmemorativo. Apostelos, p.201. [in Ukr.].

11. O. YAROSH Formation of the Ukrainian diaspora in Argentina. [Electronic resource]. www.pu.if.ua/depart/SlavsHistory/resource/file/Juarosz%20O..doc.  [in Ukr.].


Науковий реферат статті О. Шевчук

«Перші священики-місіонери УГКЦ в Аргентині та їхній вплив на формування української спільноти»

Трагічна сторінка нашої історії кінця ХІХ – початку ХХ століття відбилась на українцях еміграційними хвилями. Відсутність суверенності, самостійності; обмеження прав та свобод окупаційними режимами, воєнні конфлікти породили масу проблемних питань, які не могли бути вирішені на географічній території України. В наслідок, сотні тисяч українських іммігрантів поповнили далеке зарубіжжя. До того ж ганебна міграційна політика австрійського та польського урядів сприяла виїзду українців закордон. Однією з країн, куди прибували українські переселенці стала Аргентина. Політика аргентинського уряду, в тому числі Закон від 19 жовтня 1876 р., надали можливість приїздити іммігрантам саме до цієї країни.

По приїзду в Аргентину, українці зіткнулись із масою проблем, а це і мова, культура, традиції, своєрідні географічні умови. Їх часто називали поляками, австрійцями, давали найважчі та найменш оплачувані роботи, вони змушені були селитись на малородючих, віддалених землях. Навіть в таких умовах вони змогли вжитись та заявити про себе як про окрему етнічну спільноту. В іспаномовному середовищі вони зберегли свою ідентичність, культуру, мову, традиції і церкву, де остання відіграла чи не найвирішальнішу роль у культурному самозбереженні та згромадженні на чужині.

У статті хронологічно досліджується роль, місце та внесок перших українських католицьких священиків східного обряду, Чину св. Василія Великого, у релігійне та громадське життя українців на аргентинській землі.  Адже більшість переселенців – представники західноукраїнських земель, за віросповіданням були католиками східного обряду.

Особлива увага, в даному дослідженні, звертається на  діяльності отця Климентія Бжуховського, що прибув із Бразилії до Аргентини на початку березня  1908 року; священика із Перемишля Ярослава Карп’яка, який перший виступив за нормалізацію відносин української парафії в Місіонес з латинськими парафіями, стараючись, таким чином, досягнути для української церкви в Аргентині ті самі привілеї, якими користувалася українська церква на північно-американському континенті;  оо. Івану  Сенишину та Омеляну Ананевичу;  також о. Степану  Вапровичу, який перший, із священнослужителів,  звернув увагу на брак духовної опіки в українських поселеннях у передмісті Буенос-Айреса. Належне місце в статті відводиться методом опору та боротьбі українських душпастирів із місцевою полонізацією й латинізацією українського населення в Аргентині.

 

O. Shevchuk

The first UGCC missionary priests in Argentina and their influence on the formation of Ukrainian community

Abstract

The tragic page of our history of the late XIX – early XX century caused the Ukrainians emigration waves. The lack of sovereignty and independence; restrictions of the rights and freedoms of the occupation regime, military conflicts have generated a lot of issues that could not be resolved on the geographicalterritoryofUkraine. As a result, hundreds of thousands Ukrainian immigrants has gone to far countries. Moreover, shocking migration policy of Austrian and Polish governments contributed departure of Ukrainians abroad. One of the countries where Ukrainian immigrants have arrived wasArgentina. The policy of theArgentina’s government, including the Act of 19 October 1876 made it possible for immigrants to come into this country. After arrive toArgentina, Ukrainian faced with lots of problems: language, culture, traditions, and special geographical conditions.

They are often called Poles, Austrians, are given the most difficult and less paid jobs, they had to settle in low-fertile distant lands. Even in such circumstances, they were able to live there and to express themselves as a separate ethnic community. In the Spanish environment they have retained their identity, culture, language, traditions and church, where the last one takes the most important place in the cultural self-preservation and consolidation in exile.

The article examines chronologically the role, place and contribution of the first Ukrainian Catholic priests of the Eastern rite, the Order of St. Basil the Great, in the religious and social life of Ukrainians inArgentina. Most migrants were the representatives ofWestern Ukraine, also they were Catholics of the Eastern rite.

Particular attention in this study refers to Father Clement Bzhuhovskiy’s activities, he arrived from Brazil to Argentina in early March 1908; priest Yaroslav Karpiak from Peremyshl that called for the normalization of relations between Ukrainian and Latin parishes in Misiones, tried  to get for Ukrainian Church in Argentina the same privileges that Ukrainian Church used to have in the North America; priest Ivan Senyshyn and priest Omelian Ananevych; also Stepan Vaprovych that was the first of priests, drew attention to the lack of spiritual care of the Ukrainian settlements in the suburbs of Buenos Aires. The proper place in the article is given to the resistance and struggle of the Ukrainian pastors with local stick a catholic faith to Ukrainian population inArgentina.

 

Додатки

Рис. 1. Перша українська церква у Трес Капонес

Рис. 2. УГКЦ Пресвятої Трійці в Апостелос

Сучасний вигляд УГКЦ Пресвятої Трійці в Апостелос

Рис. 3. Українська католицька катедра в Буенос-Айрес

Рис. 4. о. Климентій Бжуховський, ЧСВВ, перший укр. місіонер в Аргентині

Рис. 5. о. Іван Сенишин

Рис. 6. о. Степан Вапрович