Кому керувати Національним культурним центром України у м. Москві?

Розділ: Новини

Слово від одного з самих стійких і самих активних Українців в Росії.

Андрій Литвин

Кому керувати Національним культурним центром України у м. Москві?

У 2017 році знову загострилася проблема вибору гідного генерального директора Національного культурного центру України (НКЦУ) у м. Москві. 14 травня 1993 року, за часів Президента України Леоніда Кравчука, була прийнята історична для будівлі №1 по вул. Арбат, 9 постанова Кабінету Міністрів України «Про створення Культурного центру України у м. Москві». Реконструкція та будівництво здійснювалися з травня 1994 року по липень 1998 року, а 27 листопада 1998 року відбулося офіційне відкриття Культурного центру України (КЦУ) у Москві. Завдяки особистій підтримці Президента України Леоніда Кучми КЦУ отримав сучасний вигляд, а будинок став власністю України. У січні 2003 року КЦУ передали під керівництво Державного управління справами (ДУС) Президента України. 8 лютого 2010 року Президентом Украни Віктором Ющенком КЦУ присвоєно статус національного.
Генеральним директором цього центру від 2001 року і до 15 липня 2015 року (за датою контракту) був Володимир Мельниченко, який створив свою команду — станом на 2014 рік в штатному розкладі нараховувалося аж 44 особи (серед них і такий українофоб як Олексій Докшин, і спритний заступник директора Андрій Бабіков). Всім, природно, виплачувалися зарплати. Крім того, фінансувалися і деякі проекти (в тому числі, видання книг самого директора). У Статуті КЦУ зазначено, що він є «некомерційною організацією у формі установи». Але некомерційна установа знаходиться на самозабезпеченні, заробляючи виключно за рахунок здачі в оренду площ будівлі в історичному центрі російської столиці. При цьому невідомо на яких умовах в НКЦУ були розміщені такі орендарі як редакція журналу «Рідкісні землі», яка фінансується Військово-промисловою комісією РФ і, серед іншого, піарить російську оборонку та її куратора Дмитра Рогозіна.
Оголошений 29 липня 2015 року конкурс на заміщення вакантної посади генерального директора НКЦУ, як стало відомо 9 листопада того ж року, не приніс результатів. Серед кандидатів були одні з лідерів московських українців Людмила Мельник і Віктор Гіржов, кияни Володимир Іонов, Валерій Юрченко, Іван Березовський та інші. В середині жовтня 2015 року, тобто до рішення конкурсної комісії ДУС, одному з лідерів російських українців громадянину України (посаду генерального директора НКЦУ не може зайняти людина, що не має громадянства України) В. Гіржову ФСБ заборонила в’їзд у Росію на п’ять років. 28 жовтня 2015 року на сайті «Кобза — українці Росії» В. Гіржов висловив версію, чому це сталося: (URL http://kobza.com.ua/…/5171-viktor-hirzhov-vyslovyv-versiiu-…) «…чим же я мiг загрожувати нацбезпецi РФ? Невже тим, що брав активну участь у радiо- i телевiзiйних програмах (хай i з проукраiнських позицiй), чи очолював дiаспорнi громадськi органiзацiї? А може, все значно складнiше, i справа у посадi генерального директора Нацiонального культурного центру України в Москвi, на яку я претендував, подавши документи на конкурс до Державного управлiння справами? Знаючi люди говорили, що у мене були всi шанси. Крiм того, я запропонував концепцiю реорганізації цього закладу в iнформацiйно-культурний центр, де були б присутнi не лише «Гопак» i «Несе Галя воду», а й речi бiльш суттєвi, виходячи зi стану нинiшнiх українсько-росiйських вiдносин. Тодi виникають додатковi запитання: кому було вигiдно, щоб я не змiг очолити цю установу? Сьогодні в Москві уважно слідкують за тим, якою буде реакція української влади і світового українства на їхні дії. Українці своїх не залишають в біді».
На жаль, тих, хто дав би В. Гіржову можливість жити і працювати в Києві, не знайшлося. Тож 10 листопада 2015 року у відкритому листі до Президента України Петра Порошенка В. Гіржов пише: (URL https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1060134327353262&set=a.309932819040087.78292.100000701142730&type=3) «І справа тут не лише в мені: Кремль уважно спостерігає за тим, як Україна зустрічає вигнанців з Росії, і байдужість, яку я зустрів на рідній землі, в Росії використають на повну потужність в ідеологічному плані, зокрема, і для психологічного тиску на двомільйонну українську діаспору: мовляв, якщо досить відомий журналіст, політолог і громадський діяч не потрібен Україні, то ви, рядові активісти, їй тим більше байдужі».
У лютому 2016 року екс-президенти України Л. Кравчук, Л. Кучма і В. Ющенко звернулися до чинного Президента України П. Порошенка з проханням відновити В. Мельниченка на посаді генерального директора КЦУ у Москві. (URL http://telegraf.com.ua/…/2306748-eks-prezidentyi-ukrainyi-o…) А ось один із найактивніших українців Росії Валерій Семененко 28 березня 2016 року написав у Фейсбуці: «В Культурному центрі за довгий час керування Мельниченка утворилася группа осіб, скерованих на власні інтереси, які не мають нічого спільного з інтересами української держави, української культури в Росії, з покращенням іміджу України у світі. <…> І в той же час розпинаються про демократію. Блюзнірська поведінка організаторів відкритих листів, зокрема заввідділом діаспори пані Скопенко, яка не може, залагодити прості речі, необхідні для українців в Москві. Скоріш за все тому, що це не стосується її власних інтересів. <…> А нинішній т. в. о. директора Бабіков — то, взагалі, окрема пісня, це просто якийсь безглуздий шарж на КЦУ, на Державне управління справами, якому підпорядкований Культурний центр».
Саме тоді стало відомо, що т. в. о. керівника ДУС Сергій Борзов призначив генеральним директором НКЦУ В. Іонова. Формальне порушення Закону України «Про культуру» дало привід деяким членам колективу НКЦУ не визнавати повноваження нового генерального директора і блокувати його роботу, хоча В. Іонов приймав правильні рішення. 18 серпня 2016 року ДУС відсторонює від роботи та відкликає у Київ В. Іонова, завдяки тому ж самому С. Борзову т. в. о. генерального директора НКЦУ знову стає А. Бабіков. 31 серпня 2016 року дані В. Іонова як директора НКЦУ російські органи нарешті вносять у Єдиний державний реєстр юридичних осіб, тобто В. Іонов юридично стає повноправним генеральним директором НКЦУ. Але, коли у вересні 2016 року В. Іонов повернувся у Москву, А. Бабіков, О. Докшин й інші не давали йому можливості приступити до виконання своїх обов’язків.
Аналізуючи всі ці події, Ігор Соловей в статті 26 вересня 2016 року зробив наступні висновки: (URL https://lb.ua/…/26/346163_kulturniy_tsentr_ukraini_moskve.h…)
вся діяльність НКЦУ здійснювалася за відсутності фінансування з Києва — центр, як говорив В. Мельниченко в своїх інтерв’ю, знаходиться на самозабезпеченні;
повільність і непослідовність ДУС у Києві дали привід деяким членам колективу НКЦУ не визнавати повноваження нового директора;
конфлікт в НКЦУ має чітко виражений міжособистісний характер, заснований на матеріальних інтересах її учасників. При цьому підлеглі (НКЦУ) відверто саботують розпорядження вищого керівництва (ДУС, у Києві) не без потурання (а може навіть і при свідомому схваленні) деяких його керівників;
зміна директора НКЦУ — це порушення налагодженої за багато років корупційної схеми;
передача НКЦУ міністерству закордонних справ (МЗС) України була б логічним кроком.
Наприкінці вересня 2016 року, нібито для допомоги В. Іонову, ДУС призначило заступником директора — виконавчим директором НКЦУ Валентина Савицького — людину глибоко пенсійного віку. В. Савицький фактично перебрав на себе керівництво НКЦУ, причому при очевидній підтримці С. Борзова. В. Савицький поглиблює і розширює комерціалізацію НКЦУ. Деякі його дії можна назвати провокативними. (URL http://ukrpohliad.org/…/chy-potribni-taki-kulturni-tsentry-…)
Зоряна Созанська 21 лютого 2017 року повідомила, (URL https://lb.ua/…/…/359295_chi_ie_shchos_ukrainske_moskvi.html) що 20 лютого у Національному культурному центрі Украни у Москві провели ювілейний вечір молодого актора театру «Еней», а День Героїв Небесної Сотні ігнорували. Тоді ж Олег Кудрін написав: (URL https://www.facebook.com/oleg.kudrin.5/posts/10212227014374865?pnref=story) «Заступник і виконавчий директор Валентин Савицький і в. o. генерального директора Лариса Бондарук (директор Володимир Іонов був у відпустці) приймали рішення відносно зазначеного концерту, незважаючи на деякі протести. Начальник відділу інформаціі та діаспори Вікторія Скопенко безпосередньо займалася проведенням концерту». До наведеної інформації В. Семененко 24 лютого 2017 року додає: (URL https://www.facebook.com/avisen40/posts/1399778010064478) «Принагідно також треба відзначити бездіяльність посольства у Москві, і відсутність будь-якої злагодженої співпраці між центром і дипломатичною установою. Все ж незважаючи на всі політичні проблеми, робота має вестися. І якщо немає можливості використовувати політичну складову, то культурно-гуманітарну треба відпрацьовувати. Цього нічого практично не відбувається, і даний випадок є цьому яскравий доказ. В структурі Міністерства закордонних справ України є департамент світового українства. Не знаємо, як світове українство, але українці Росії не можуть похвалитися тісною співпрацею з МЗС. Може, найбільша українська діаспора не належить до світового українства».
У решті решт 18 квітня 2017 року ДУС оголосило конкурс на посаду генерального директора НКЦУ у м. Москві. Знову подали заявки В. Юрченко та І. Березовський. Серед нових кандидатів російським українцям найбільш відомі були Тарас Малишевський, який із 2010 року до квітня 2014 року працював у Посольстві України у РФ, і Сергій Винник. У підтримку останнього активну кампанію розгорнув В. Семененко. Довелося мені написати відкритого листа до конкурсної комісії, якого надрукував сайт «Кобза — українці Росії». (URL http://kobza.com.ua/…/5506-lyst-andriia-lytvyna-u-spravi-pr…) У листі написано, що «в тих документах, які вже подав С. Винник, замовчуються важливі факти його біографії. І коли російські імперці нахабно втручалися у справи України, і коли Росія, зневаживши міжнародне право, підступно анексувала Крим, і навіть коли агенти Кремля, спираючись на вирощену ними п’яту колону, розв’язали криваву бійню на Донбасі, С. Винник залишався вірним путінцем — був не просто членом імперської структури під назвою «Єдина Росія», а керував Контрольно-ревізійною комісією її Омського відділення. До речі, на початку березня 2014 року вторгнення російських військ в Україну С. Винник назвав не злочином, а помилкою (!), причому не політичною, а економічною (URL http://tayga.info/details/2014/03/04/~115732). Тільки 4 жовтня 2014 року С. Винник написав заяву про вихід з «Єдиної Росії», але при цьому відзначив: «Серед однопартійців я знайшов багато справжніх друзів» (URL http://omsk300.ru/dgonline/view/id/1570). Як писав Еврипід: «Скажи мені, хто твої друзі, і я скажу тобі, хто ти»…».
Конкурсній комісії, як і мені, було незрозуміло як громадянин Росії С. Винник може претендувати на посаду генерального директора НКЦУ у м. Москві? На уточнююче питання С. Винник відповів, що стане громадянином України 1 липня 2017 року, але не пояснив яким чином він отримує українське громадянство, залишаючись громадянином РФ. На повному серйозі С. Винник заявив, що збирається одержувати для НКЦУ російські гранти. На яких умовах можна отримувати гроші у країни-агресора?!
С. Винник не склав конкуренції Т. Малишевському та В. Юрченку. Голова конкурсної комісії Василь Чернець вже перед остаточним голосуванням 13 червня 2017 року, (URL https://www.youtube.com/watch?v=40dSzFV-XyY) порівнюючи останні дві кандидатури, віддав перевагу В. Юрченку, бо мовляв пану Т. Малишевському у Москві можуть засунути у кишеню наркотики, з усіма витікаючими обставинами. Тільки одного члена комісії, а саме Василя Романчишина, насторожило, та й то тільки трохи, те, що В. Юрченко в якості прикладу українців Росії, на яких можна спиратися генеральному директору НКЦУ, назвав донбаські земляцтва, Сергія Лебедєва та подібних йому ворогів України. В. Юрченко збирається будувати свою діяльність так, нібито Росія не веде проти України гібридної війни.
Те, як ДУС проводило конкурс, й обрання В. Юрченка на посаду генерального директора НКЦУ у м. Москві не може подобатися справжнім українцям Росії. В. Семененко організував написання відкритого листа щодо цієї проблеми Президенту України П. Порошенку. Але вкотре заточив текст на те, що найкращий кандидат на посаду генерального директора НКЦУ — С. Винник. Цікаво, що інформаційне агенство УНІАН докладно виклало зміст цього листа, але тільки у тій частині, яка стосується конкурсу та В. Юрченка. (URL https://www.unian.ua/…/2012004-ukrajintsiv-rf-oburilo-prizn…) І з цією частиною листа, на мою думку, більшість справжніх українців Росії погодиться.
Відносно ж С. Винника варто прислухатися до однії з найпорядніших і найсміливіших українок не тільки Омська, де найкраще знають С. Винника, але й всієї Росії — Лідії Близнової. Вірослав Мендзів, разом з українофобами, яких він приймав у омське товариство «Сірий клин», бажаючи образити Л. Блізнову, за те, що вона вивішувала календар українських свят, рахував її бандерівкою! Лідія Близнова, спільно з іншими українцями Омська, організовує різні заходи, на яких С. Винник навіть не буває. Він і сам сказав конкурсній комісії, що живе у Москві. У 2016 році обіцяв омських дітей-переможців шевченківського конкурсу повезти до російської столиці, але свого слова не дотримав. А ось на постійні подорожі в Іспанію, Канаду тощо коштів у нього вистачає. Збрехавши, хто ж вам повірить? Поведінка типового кар’єриста-пристосуванця.
Під семененківським листом стоїть 20 підписів (підпису самого В. Семененка серед них немає). Голова Українського Конґресового Комітету США Андрій Футей, Голова Української громади Іспанії «За права, честь і гідність Українців» Юрій Чопик, Президент Конґресу українців Канади Павло Грод, Голова Асоціації «Українці Казахстану» Михайло Парипса ймуть віри В. Семененку, який для Світового Конґресу Українців (СКУ) ототожнює українців Росії, тож підтримують С. Винника. В. Семененко через особисті зв’язки зробив так, що українців Росії у СКУ репрезентують 5 організацій, які не виходять протестувати проти агресивної політики РФ.
А хто з російських українців підписав семененківського відкритого листа Президенту України П. Порошенку? У першу чергу, зрозуміло, Олена Шахбанова, яка разом із В. Семененком тримає у своїх руках сторінку «Українці Росії» у Фейсбуці. Вони не тільки видалили з неї нас із Л. Близновою, але й зробили так, що я не можу бачити цю сторінку. «І в той же час розпинаються про демократію. Блюзнірська поведінка організаторів відкритих листів…» — пам’ятаєте, це оцінка самого В Семененка, але щодо В. Скопенко? Руслан Брагар (Кадіров) (співак, Москва) писав мені з іншого приводу: «Через свою некомпетентність у політиці важко однозначно висловлюватися не піддаючись емоціям!» Але семененківські листи підписує. Долучив В. Семененко до підтримки С. Винника невідомих мені В. Лозинського (греко-католицька громада Москви), і Тетяну Андреєву (Українське товариство «Дніпро», Тольятті). Прикро бачити серед підписантів добре відомих російських українців, котрі, на відміну від С. Винника, не загравали перед укрофобами та «Єдиною Росією»: Михайла Волика (Українська національно-культурна автономія (НКА) Санкт-Петербурга), В’ячеслава Бубнюка (Товариство «Просвіта», УПЦ КП, Владивосток), сургутян Володимира Самборського (НКА «Українці Югри») і Миколу Ганущака (НКА «Українська родина»). Останній, щоправда, 27 серпня 2014 року сказав, (URL http://www.siapress.ru/interview/35100) що ніколи не розділяв українців і росіян «як різні народи».
Підписант Олександр Криницький (Товариство української культури «Криниця», Нижній Новгород) відомий зв’язками з укрофобом Богданом Безпальком. І це було у той час, коли в Україні вершилася Революція Гідності. (URL https://www.youtube.com/watch?v=5wmSKmV5Uc8) Тоді ж у складі створеної на замовлення Кремля організації Б. Безпалька перебувала і Катерина Ширко (НКА «Українці Мурманської області»). Поступово таємне стає явним. І С. Винник змушений був зізнатися українській громаді Омська, що вів перемовини про входження у структуру Б. Безпалька. Тільки зараз В. Семененко пояснив, що хотів за допомогою «своїх» регіональних НКА фактично здійснити рейдерське захоплення ФНКА «Українці Росії» Б. Безпалька. Як можна всерйоз сподіватися обіграти шулера на його полі?! Ким показали себе учасники цього «грандіозного плану»? А може тут теж присутня гра «і нашим, і вашим»?
В Інтернеті є повідомлення (URL https://komiinform.ru/news/3525) про те, що головою оргкомітету установчої конференція Комі регіонального відділення Загальноросійського політичного громадського руху «Єдність» (основи «Єдиної Росії»), яка відбулася 22 січня 2001 року у Сиктивкарі був Олександр Павленко. Чи не той це Олександр Павленко, що у 2017 році підписав листа у підтримку протеже В. Семененка С. Винника? У цьому листі О. Павленка названо Головою правління УНКА Комі, хоча є інформація, (URL https://komiinform.ru/news/132567) що 27 лютого 2016 року у Республіці Комі Головою правління НКА «Україна» було обрано прихильника «русского мира» Миколу Бейзака. О. Павленко, який до того з 2011 року очолював НКА «Україна», на звітно-виборчій конференції був відсутній, так як за сімейними обставинами перебував в Атланті, штат Джорджія, США. Цікаво, що 25 вересня 2016 року О. Павленко розіслав лист українським активістам Росії, в якому у боротьбі за фактичне керівництво НКЦУ у м. Москві підтримав В. Скопенко, тобто протилежний В. Семененку табір.
Друг В. Семененка та С. Винника Аркадій Шелест (Саратовське земляцтво українців Поволжя) 19 лютого 2014 року робив ось такі заяви: (URL http://www.om-saratov.ru/…/19-February-2014-i8621-arkadii-s…) «Кращим варіантом було б, якщо українську опозицію представляла одна людина. І, на мій погляд, така людина є — це Тимошенко, але вона сьогодні перебуває у місцях ув’язнення. Поки ж доводиться визнати, що сьогодні українську опозицію ніхто не контролює. Ви ж бачите, ситуація там поширюється як доміно — і в Одесі вже спалахує, і Львів майже цілком під контролем майданівців. І тому найгірший сценарій — не будемо забувати, що Україна — це ядерна держава і туди можуть бути стягнуті війська. Не важливо які — російські або НАТО». 4 березня 2014 року А. Шелест вважав, що (URL http://www.vzsar.ru/…/arkadii-shelest-o-pisme-prezidenty–n…) «…зараз, в першу чергу, основним завданням є недопущення гонінь і знущань над людьми, які виконували свій обов’язок і залишилися вірними своїй присязі. В даному випадку я кажу про «Беркут». Тому що такі люди завжди становлять основу держави, і коли їх зраджують, то держава зникає і починається хаос, що ми і бачимо зараз». А. Шелест перед кримським «референдумом», який було проведено під контролем Росії 16 березня 2014 року, у складі російської делегації відвідав місто Севастополь, що в той час означало підтримку анексії Росією Кримського півострова.
Ставленик Володимира Жириновського (URL http://www.panlog.com/…/pe…/cd9e2bbad56bc570cc97c48c45a879c3) в Алтайському краї Василь Цока (Українське земляцтво на Алтаї) 10 квітня 2014 року розповідав: (URL http://www.asfera.info/…/ukraintsi_krimchane_obratilis_alta…) «Ми підтримуємо стосунки з багатьма містами і цілими регіонами України як західними, так і східними. Дуже великий відсоток їх населення сподівається на допомогу Росії. <…> Насправді Росія ні в чому не винна, це Європі та Америці потрібно виставити росіян в поганому світлі, так як вони витратили дуже багато грошей на цю заварушку. А що стосується Криму, то це був вибір його мешканців, так само як сьогодні вибирають Південно-Східні області».
Підписант Марко Прокопович (Товариство української культури Хабаровського краю «Зелений клин») публічно осуджує за підтримку України Наталку Романенко (Українське земляцтво «Криниця», Хабаровськ). Так, коли на неї вилили зельонку та відкрили проти неї кримінальні справи, у її присутності на засіданні Асамблеї народів Хабаровського краю сказав: «Так їй і треба!»
25 лютого 2014 року, тобто в той час, коли уряд України ще очолював Сергій Арбузов, Олексій Кривцов (Український культурний центр «Перевесло», Воронеж) говорив: (URL http://vrntimes.ru/…/voronezhskie-obshchestvenniki-prizvali…) «Уряд у Києві дотримується курсу на стратегічне партнерство з Росією. Воно у будь-якому випадку буде і далі розвиватися, тільки, мабуть, в іншому ключі. Наскільки мені відомо, для Росії немає ніяких перешкод у фінансовій підтримці України, угоду про це між президентами двох держав було підписано ще в минулому році. Росія від своїх слів не відмовляється за умови, що в Україні буде легітимний уряд, щоб було з ким конкретно вести діалог. Що ж стосується нашого регіону, то нещодавно губернатор Олексій Гордєєв їздив до Луганська, де підписав ряд угод про співпрацю між нашими областями. Воронезька входить у зону ЄвроДонбаса». Олексій Кривцов не брав участь у проукраїнських пікетах, подібно до того, який 2 березня 2014 року провели адвокат Ольга Гнезділова, громадський активіст Олександр Болдирєв та інші. (URL http://www.moe-online.ru/news/view/284647.html) У 2015 році О. Кривцов, як і В. Семененко, приїжджав на прощу 5 серпня у Сандармох. А 10 вересня того ж року підписав угоду про співпрацю та взаємодію з «Єдиною Росією». (URL http://voronezh.er.ru/news/2015/9/11/v-kopilku-dobryh-del) Фактично підтримуються зв’язки з так званою ЛНР. Так, 23 вересня 2016 року у міській філармонії Воронежа виступив ансамбль «Киевская Русь» з Луганська.
На початку березня 2014 року, коли я подавав заяву у мерію Петрозаводська на проведення пікету «За теріторіальну цілісність України, невтручання в її справи», Світлана Рукавишникова (Товариство української культури «Калина») на репетиції хору «Українська пісня» агітувала за кримнашістський мітинг.
У червні 2015 року за ініціативи голови Карельського конґресу Анатолія Григор’єва керівники національних культурних організацій та відомі громадські діячі Карелії направили звернення голові республіки Олександру Худилайнену і спікеру карельського парламенту Володимиру Семенову, в якому заявили про своє неприйняття «пропагандистської кампанії», розв’язаної проти обраного мера Петрозаводська Галини Ширшиної: (URL http://vesti.karelia.ru/…/lidery_nacional_no-kul_turnyh_obw…) «Галина Ігорівна Ширшина користується довірою і підтримкою дуже багатьох жителів міста Петрозаводська, що вона довела, перемігши на останніх загальних виборах глави Петрозаводського міського округу. Тому останні дії ряду депутатів Петрозаводської Ради і Законодавчих зборів РК, спрямовані проти Галини Ігорівни Ширшиної, ми розцінюємо, як незаконні і такі, що завдають величезної шкоди жителям Петрозаводська і республіки». Але незабаром Світлана Рукавишникова стала запевняти, що не розібралася в змісті підписаного звернення. Вона заявила: (URL http://karelinform.ru/…/nas_obmanom_vtyanuli_v_politichesku…) «Сьогоднішня ситуація в світі дає чимало страшних, наочних уроків того, що буває, коли під різними приводами людей в підсумку використовують для розхитування, розколу суспільства. Те, що сталося у нас — це, я вважаю, просто диверсія проти національних громадських організацій».
16 вересня 2016 року С. Рукавишникова із задоволенням спілкувалася з призначенцем В. Путіна на посаду керівника Карелії О. Худилайненим, (URL http://kobza.com.ua/k…/5373-sviato-lita-u-petrozavodsku.html) який наприкінці 2015 року за допомогою кишенькового Петросовету посунув таки Г. Ширшину з посади мера Петрозаводська.
Чи не є запобіганням перед росіянами назва Шевченківських читань, які провела 11 квітня 2017 року С. Рукавишникова: «Тарас Шевченко и русская культура»? (Хай би вже товариство російської культури проводило захід із такою назвою.) На цьому вечорі виступила і Почесна голова «Калини» Лариса Скрипникова, але С. Рукавишникова її чомусь навіть не згадала у своєму матеріалі для сайту «Кобза — українці Росії». (URL http://kobza.com.ua/…/5491-shevchenko-ta-rosiiska-literatur…) До цього С. Рукавишникова, як протеже Л. Скрипникової, завжди виказувала їй шану.
На сайті Карельського відділення «Єдиної Росії» ще 21 березня 2016 року з’явилась інформація: (URL http://karel.er.ru/…/v-karelii-prodolzhayut-registrirovat-n…) «У ході роботи регіонального оргкомітету учасниками попереднього голосування щодо кандидатур для подальшого висунення від Партії «Єдина Росія» кандидатами в депутати Петрозаводської міської ради XXVIII скликання були зареєстровані <…> і Світлана Рукавишникова». Може хтось ще «не знає», що «Єдина Росія» — верхівка кримнашістів?!
Згадані всі 20 підписантів. Висновки можете зробити самі.
Насамкінець, повертаючись до проблеми керівництва НКЦУ, зазначу, що більшість українських активістів Росії, на відміну від В. Юрченка, негативно ставляться до підпорядкованості НКЦУ ДУС Президента України — господарській установі. Найкращий варіант — НКЦУ у складі «Українського інституту» МЗС. Крім керівництва МЗС, ключові люди, що можуть вплинути на Президента України у цьому питанні: Віце-прем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України Іванна Климпуш-Цинцадзе, Народний депутат України Ганна Гопко, тобто політики нової генерації. У руслі побудови правової держави треба, щоби відповідні державні органи України провели перевірки і зробили необхідні висновки щодо діяльності В. Мельниченка, О. Докшина, А. Бабікова, С. Борзова, В. Савицького. В умовах гібридної війни потрібно розглядати КНЦУ не як черговий об’єкт державного сектору економіки, а як форпост української культурної дипломатії.

Джерело: https://svitua.org