«Потреба єдності є духовним запитом віруючих християн-українців» Ексклюзивне інтерв’ю глави УГКЦ, Верховного Архиєпископа Києво-Галицького Блаженнішого Святослава Шевчука газеті «Слово Просвіти»

Розділ: Інтерв'ю

 

— Ваше Блаженство, хоч від освячення Патріаршого Собору УГКЦ минуло вже більше двох місяців, проте хотів би розпочати розмову від тої події. Як показують і давні літописи так, і хроніки XIX сторіччя, такі події, як побудова великих храмів були знаковими у тогочасному житті. На тій основі смію припускати, що за 2—3 покоління також освячення патріаршого храму УГКЦ у столиці України також буде сприйматися як знакова подія нашого часу. Яким, на Вашу думку, буде місце патріаршого собору (в розумінні установи) УГКЦ у духовному житті української нації?

— Вичерпно на поставлене вами запитання зможемо відповісти лише з плином часу. Проте вже нині можна сказати, що 18 серпня 2013 року ми пережили унікальну, історичну подію, котру в нашій Церкві святкуватимемо кожного року 18 серпня. Запровадження такої нової традиції відбулося на основі рішення Синоду нашої Церкви.

Дивлячись на подію, про яку ви запитуєте з позиції нинішнього дня, хочу відзначити, що Патріарший собор Воскресіння Христового є символом-знаком воскресіння нашої Церкви. Вона мала складну історію. Я, як і мої попередники, при кожній нагоді наголошую, що не можна забувати, що це є Церква Володимирового Хрещення. Ця Церква народилася у водах Дніпра, на берегах якого нині збудовано патріарший собор УГКЦ. У радянський час цю Церкву намагалися тотально знищити, викреслити зі свідомості, як ви наголошуєте, української нації. Попри всі ці намагання Церква, волею Божою, відродилася. Розуміючи, що в цьому був великий промисл Божий, новий храм було названо собором Воскресіння Христового.

Багато сторонніх спостерігачів зауважили та наголошують, що собор збудовано на лівому березі Дніпра, вбачаючи в тому знаковий момент. Висловлюється сподівання, що Собор, місце під будову якого надали на лівому березі, стане символом єдності і української Церкви, і української нації. Одне її тіло впродовж віків розрізали різні ріки — то Збруч, то Дніпро. На жаль, і нині багато хто говорить про Правобережну та Лівобережну Україну, хоч усі ми діти одного народу.

Нині не можемо також забувати, що українська нація присутня на усіх континентах світу. Нині, можливо, як ніколи раніше, наш народ потребує осердя, яке було б центром тяжіння усього українського світу та центром єднання усіх українців, незалежно від місця проживання та конфесійної приналежності. Тому гаслом, яке спонтанно народилося у процесі підготовки до освячення Собору були слова: “Собор єднає всіх”.

— Дай Господи аби ці слова стали пророчими. Чи в час підготовки до освячення собору та самого освячення були якісь події, які потребують особливого наголосу?

— При нагоді освячення собору та відзначення 1025-річчя хрещення України відбулася всецерковна проща до Патріаршого Собору. Була й третя нагода для такої прощі — проголошений нашою Церквою Рік віри. У ті дні до Києва приїхали понад 20 тисяч прочан з усього світу. Я особисто зустрічався з окремими групами з Аргентини, Бразилії, США,  Канади, багатьох країн Європи, з Росії, Казахстану, Білорусії. Коли говорити про представництво ієрархії, яка прибула на цю подію, то є усі підстави аби говорити, що це була подія загальнохристиянського масштабу, яка далеко вийшла за рамки Греко-католицької Церкви. Святіший Отець Франциск надіслав свого особистого легата — архієпископа-емерита Вільнюса кардинала Бачкіса. Приїхали президенти єпископських конференцій США, Канади, представники польського та німецького єпископатів, усіх східних католицьких Церков Європи. Для нас дуже символічними моментом була присутність ординарія для греко-католиків у Росії владики Йосипа Верта, та очільника Греко-католицької Церкви Білорусії, отця архімандрита Сергія Гаєка. У ті дні ми бачили таке, що матиме влив на майбутнє усього християнського світу, незалежно від країни, обряду чи конфесії.

— Чи присутність таких осіб на святі УГКЦ — це вияв поваги до УГКЦ, виявив поваги до держави української нації, чи просто відзначення історичної події 1025 річчя хрещення Руси-України?

— Я особисто таке високе представництво на святі сприймаю як виявив поваги до воскреслої Церкви. УГКЦ є нині потужним фактом церковного буття далеко поза межами тільки одного народу і однієї країни. На наше свято освячення патріаршого храму УГКЦ прибули римо-католицькі владики з тих країн, де українці, об’єднані навколо своєї Церкви, є вагомим суспільним чинником. Присутність таких осіб — визнання ролі і місця УГКЦ в глобальному вимірі.

— Чому для відзначення свята 1025-річчя хрещення Руси-України УГКЦ обрала 18 серпня, а не останню неділю липня, коли ювілей відзначали православні Церкви? Це було пов’язано з технічними або організаційними причинами, чи, можливо, були якісь інші нюанси, про які не робилося посиленого наголосу?

— Відносно дати проведення свята, то про це ми говорили. Коли ми запитували себе, коли ж у нашій Церкві ми традиційно спогадували дату хрещення Руси-України, то наші владики пригадали, що пам’ять про хрещення Руси-України з давніх-давен ми пов’язували з днем відзначення пам’яті макавейських мучеників —14 серпня. Коли ця традиція прийшла до нашої Церкви, правду кажучи, я не знаю. Цього дня починається Успенський піст. Цього дня також випадає так зване августівське водосвяття. Якраз це водосвяття зберегло старовинну київську традицію спогадування події хрещення Руси-України. Приймаючи рішення про дату відзначення ювілею хрещення, ми виходили з глибокого осмислення традиції нашої Церкви. До цієї дати я скликав черговий Синод єпископів нашої Церкви, який відбувався у Києві. У першу неділю після цієї дати відбулося освячення патріаршого собору.

— Нині і в УГКЦ, і в православних Церквах нам нагадують, що ми вийшли з єдиної Володимирової купелі. У чому головна причина, що Церква, себто діти однієї купелі, надалі є поділеною? Не тільки у час приїзду в Україну святішого отця в 2001 році, а й нині багато церковних і суспільно-політичних діячів нерідко УГКЦ називають «Галицькою церквою», яка входить на чужу «канонічну територію». Чи це робиться від незнання історії, чи це звичайна політична спекуляція з того ж розряду, що й «твердження» про українську мову, як про «австрійський політичний проект»?

— Коли мова йде про єдину, але поділену Київську Церкву, то мусимо пам’ятати, що ці поділи є наслідком, я б сказав, історичних шрамів на тілі нашого народу. Кожний поділ мав свій історичний контекст та свої причини. Нині є, практично, 4 Церкви, які мають коріння у хрещенні святого рівноапостольного князя Володимира. Це наша Церква, Українська Православна Церква, яка перебуває у єдності з Московським Патріархатом, Українська Православна Церква Київського Патріархату. І не забуваймо про Українську Автокефальну Православну Церкву.

Коли говоримо про ті гілки київського християнства, то ми, де-факто, говоримо, я б сказав, про певні історичні виміри єдиного тіла. Коли мій попередник, Блаженіший Любомир Гузар, повернувшись з осідком Глави Церкви до Києва, виголосив, назву це, програмну проповідь, яка називається “Єдиний божий люд у краї на київських горах”. У виголошеному тоді слові він заманіфестував причини свого повернення до Києва, а відтак накреслив шлях яким чином доцінювати той спадок, який кожна з частин колись єдиної Київської Церкви здобула впродовж свого існування і яким чином прямувати до усім нам бажаної єдності. І в чому суть тої єдності, навчав Блаженіший.

А коли йдеться про різні ярлики, які вішають на ту чи іншу Церкву, у тому числі й нашу, то, на мою думку, — це ярлики ідеологічного характеру. Я не сказав би, що ті або інші ідеологи діють під впливом незнання, тому що незнання, відповідно до моральних засад, звільняє від відповідальності. Я вважаю, що тут радше маємо справу з навмисними ідеологічними упослідженнями, або свідоме применшення гідності тої або іншої Церкви, Очевидно з тих або інших причин.

Тут я ще раз хочу повернутися до вже згадуваної програмної проповіді Блаженішого кардинала Любомира. Він говорить, що дуже часто в різних історичних моментах, Церкву намагалися використати як інструмент для тих або інших геополітичних міркувань сусідніх держав. Необхідним кроком для відновлення єдності Київської Церкви є необхідність доцінити факт релігійної свободи, яку в незалежній Україні мають усі Церкви. Лише, тоді коли Церкви будуть вільні від політики, коли Церква зможе бути справді Церквою у вільній, єдиній незалежній державі, усвідомить вартість і незалежність своєї країни і вартість своєї свободи, то тоді матимемо всі історичні передумови, аби до єдності можна було прямувати.

— Свого часу владика Василій Медвіт і на проповідях, і в інтерв’ю наголошував, що об’єднання Церков може статися швидше, ніж ми гадаємо. „Це ще може статися за мого життя”, — казав у перших роках нинішнього століття владика. Чи справді об’єднавчі процеси вийшли на площину реальності?

— Відповідь на ваше запитання хотів би розпочати від нагадування, що між 5 та 12 червня 2013 р. мав місце візит до України Президента Папської Ради сприяння єдності християн кардинала Курта Коха. Оскілки той візит відбувся напередодні святкування 1025 річчя Хрещення Руси-України, то він не став головною інформаційною подією, проте маю усі підстави, аби назвати його знаковим. Візит кардинала Коха поставив питання пошуку єдності між християнами у центр уваги українського суспільства. Тим паче, що у дні візиту, дуже яскраво було видно факт роз’єднання Церков в Україні.

У час того візиту, серед інших заходів відбувся круглий стіл, на який було запрошено представників громадськості, богословів, активних мирян різних церков. І що ж ми, представники різних гілок єдиної колись Київської Церкви, побачили? Ми побачили, що питання церковної єдності є незворотним. Про це я заявляю з глибокою впевненістю. Потреба єдності є духовним запитом віруючих християн-українців.

— У чому прояв згаданого Вами духовного запиту щодо єдності?

— Коли говоримо про православну сторону, то бачимо наскільки наші православні брати втомлені від існуючого серед них поділу. Бачимо наскільки серйозно вони прагнуть зробити крок у середині власного кола. Другим кроком, очевидно, має бути питання єдності усіх гілок київського християнства. Тому Українська Греко-Католицька Церква усе більше усвідомлюється як необхідний партнер для досягнення єдності. Донедавна цього ще не було. Коли ще недавно говорили про єдину помісну Церкву в Україні, то обов’язково як єдину помісну православну Церкву. Нас просто викидалося з поля зору. Тепер усі вже розуміють, що наша Церква є каталізатором та промотором досягнення такої єдності.

Третім моментом, який я зрозумів після тих зустрічей, є те, що не тільки все глибшим є суспільне розуміння, а й влада вже усвідомлює, що Церква не є людською інституцією, якій можна накинути єдність, за допомогою дипломатії, якихось домовленостей чи наказів штучно створити єдину Церкву. Церква — не людське утворення, а тіло Христове. Тому за Божою волею можуть відбутися події, які в людському сприйнятті можуть видаватися дивними і несподіваними. Згадані вами вище слова владики Василія повністю поділяю. Хоч у сприйнятті людського розуму перспектива церковної єдності здається далекою, проте можуть статися поді, які всіх нас здивують.

Що це за події можуть бути ми, звичайно, не знаємо, проте постійно мусимо молитися за нашу єдність. Мусимо її будувати в духовному плані. Якщо кожний християн у своєму особистому, духовному житті стане хоча б трошки ближче до Ісуса Христа, у якого усі ми віримо, тоді ми й стенемо на крок ближче до нашого ближнього.

— Ви сказали про відчутну втому Православних Церков від їх роз’єднання. Проте бачимо й інше прикре явище. Певні особи, в тому числі й церковні діячі доводять, що УПЦ Київського Патріархату є неканонічною, лякаючи віруючий люд, що всі обряди у ній здійснені є неканонічними, а відтак неугодними Богові. Я вже тривалий час шукаю відповіді на запитання, хто дав право людині судити, що угодне Богові, а що ні. Ставлю його Вам у контексті заяв нинішнього Святішого Отця Франциска, який вже у час його понтифікату заявляв, що не йому, людині ставити які-небудь фіртки на шляху людини до Господа…

— Коли говоримо про Христову Церкву, коли сповідуємо у Символі віри ознаки істинної Церкви, то ми кажемо (тут хочу наголосити, що всі кажемо!): «Вірю у єдину, святу соборну (або католицьку) і апостольську Церкву». Це означає, що церковна спільнота має не тільки вертикальний вимір, себто зв’язок людини з Богом, про що ведете мову у запитанні. Вона має також інший вимір — вимір вселенськості. Це означає, що помісна Церква повинна мати не тільки віру в Бога, а й повинна мати також зв’язок з братами у вірі. Канонічність не полягає в угодності або неугодності Богові, а у сопричасті з вселенським християнством. Я тут не стану коментувати, хто, виходячи з православного розуміння, підпадає під поняття не канонічності і які для цього є критерії. Це питання відноситься до православних богословів та ієрархів.

Нині є фактом, що УПЦ КП не має визнання з боку інших православних помісних Церков. Проте фактом є і те, що ієрархи цієї Церкви активно шукають такого визнання. Є також певна аргументація, яким чином ця Церква розуміє необхідність сопричастя та вимір вселенськості їхньої православної спільноти. Цей елемент дуже важливий. Я по-справжньому бажаю нашим православним братам єдності їхньої спільноти, єдності з Богом та сопричастя з вселенським православ’ям. Без єдності є багато перешкод, аби будувати єдину помісну Церкву в Україні. І, зокрема щоб, православно-католицький діалог і в Україні, і в ширшому, я би сказав міжнародному масштабі, міг активно розвиватися. Підсумовуючи це питання ще раз хочу наголосити, що єдність українського православ’я життєво необхідна усім українцям, незалежно від конфесійної приналежності.

— Готуючись до нашої розмови прочитав я працю великого українського державника В’ячеслава Липинського, присвячену взаємодії Церкви та держави. У ній автор стверджує, що держава ніколи не зможе стати сильною, якщо у ній не буде сильної незалежної Церкви, яка є чинником, що вимагає від влади моральності. Чи за вашими спостереженнями представники нинішньої політичної еліти знають ці, сказані рівно 90 років тому, слова великого українського державника. Чи нині першоієрархи Церков нагадують і владі і суспільству, що тільки при моральній владі держава може бути сильною, а відтак суспільство морально здоровим, без зубної заздрості та руйнівного самопоїдання? Хоч знаю, що нині це непроста справа. Весною 2007 року глави християнських Церков намагалася спинити політичне безумство, що тоді охопило уми головних дійових осіб української політики. На жаль, частина політиків у грубий спосіб «порадила» першоієрархам не втручатися у «не свої справи»…

— Я погоджуюся з наведеним вами розумінням славного пана Липинського, щодо місця і ролі Церкви у житті народу та суспільства. Людське тіло без душі є мертвим. Так само суспільство без духовного життя помирає. Оскільки український народ є християнським, то без християнського життя суспільство буде завмирати. Впродовж недавньої політичної історії ми бачили чимало прикладів духовного помирання. Один з них ви навели у своєму запитанні. Наслідків того стану досі не можемо подолати.

Є багато суспільних діячів, які по-іншому ніж люди, виховані на системі цінностей Липинського, бачать роль і місце Церкви. Є такі, хто взагалі не бачать Церкви і хотіли, щоб Церква була відсутня в суспільному дискурсі. На жаль, мусимо бути готові, що такі тенденції наростатимуть, що є ознакою секуляризації суспільства. Такі процеси мають місце не лише в Україні як посттоталітарній державі, а й у багатьох країнах, які ми звикли називати демократичними, світу. Від тих процесів не можна відгородитися ані законами, ані кордонами, ані політичними, чи економічними союзами. Ми стоїмо на позиції активної присутності Церкви у громадянському суспільстві. І не тому, що хтось з ієрархів того хоче. Церква покликана бути матір’ю та учителькою. Коли Церква висловлює свою позицію з приводу тих або інших політичних процесів, то це аж ніяк не є її втручанням у політику. Це аж ніяк не намагання перебрати під свій контроль тої або іншої політичної партії або якогось органу політичної влади. Перед Церквою стоїть завдання проголошувати вічні істини, на яких потрібно будувати наш спільний український дім. Ось пригадаймо фундаментальне послання Митрополита Андрея Шептицького “Як будувати Рідну Хату”. На моє глибоке переконання це послання є надзвичайно актуальним і для нинішнього нашого церковного життя та суспільно-політичного будівництва.

Нині Церкви та інші релігійні організації (під організацією маю на увазі єврейську громаду України, мусульманську громаду України тощо) разом творимо дуже цікаву громадську організацію — Всеукраїнську раду Церков та релігійних організацій. Вона, за спостереженнями, певних експертів є найбільшою та найвпливовішою громадською організацією. І коли ми разом із співбратами з інших Церков займаємо якусь суспільно-політичну позицію або даємо оцінку тих чи інших явищ у нашому суспільстві, то виступаємо потужнім суспільно-моральним авторитетом. І цього українське суспільство від нас очікує. Чи всі до цього голосу прислуховуються? Маю усі підстави аби стверджувати, що суспільство прислуховується. Чи до цього голосу прислуховуються владні й політичні структури? На жаль, не дуже і не завжди. Хоча думку ВРЦіРО беруть до уваги. Ми є свідомі того, яку роль у житті нації повинні виконувати церковні діячі.

Вчора я мав зустріч з міністром культури паном Леонідом Новохадьком. Нині в Україні міністерство культури є тою частиною уряду, яка відповідає за релігійні спільноти. Я представив міністрові підсумок напрацювань релігійних спільнот за минулі 10 років. Документ називається “Напрямні державно-конфесійних релігійних стосунків в Україні”. Ми говорили, що релігійна складова є дуже важливим елементом суспільства та її моральним фундаментом. Актуальність та необхідність збереження Церкви в тому суспільному дискурсі буде набирати окремої гостроти та ваги після підписання Угоди про Асоціацію між Україною та ЄС. Ми розуміємо, що процес секуляризації, про яку я вже згадував, невпинно буде захлинати Україну, як би ми цього не хотіли. А відтак концепція розвитку церковно-державних стосунків є вкрай необхідна, щоб моральний авторитет церковного середовища для українського суспільства був збережений. З одного боку держава має бути світською, забезпечуючи однакові умови для життя та розвитку всіх конфесій. А з іншого боку, — конституційний обов’язок держави — забезпечення усіх прав для повної релігійної свободи. Недопустима маргіналізація релігійного факту, яка була присутня у часи Радянського Союзу, (а нині вона, як “феномен” секуляризації, новою хвилею котиться світом) оскільки за ними йде загроза зменшення, або, точніше кажучи, ущемлення ідентичності українського народу, як народу християнського, народу глибо релігійного.

— Ви наголосили, що нині Рада Церков та релігійних організацій має у суспільстві високий авторитет. І у той час невелика частина віруючого люду бере учать у недільних літургіях. У місті Львові назвалася цифра, що це менше третини від усіх мешканців. Чим далі на схід, чим ближче до Києва тим ця цифра є меншою. Найчастіше називалася цифра 5 відсотків. А ось минулої неділі владика Борис Гудзяк назвав цифру 2 відсотки. Як співвіднести ці цифри з авторитетом Церкви з авторитетом ради Церков, про що Ви щойно сказали? Ви і у проповідях і в інтерв’ю постійно наголошуєте, що нині Україна потребує нової євангелізації, про що свого часу в Україні говорив також папа Іван Павло ІІ. Як можна її здійснювати коли невеликий відсоток суспільства йде до церкви?

— Я не знаю чи ви добре зрозуміли владику Бориса. Соціологічні дані показують, що в Україні присутність у християнських храмах є доволі високою. Говориться про 25 відсотків. І коли ми називаємо цифри, розуміємо, що вони відносні. Хоч далекими від тих, які могли б нас заспокоїти. Коли йдеться про Українську Греко-Католицьку Церкву, то навіть поза Галичиною присутність на літургіях є значно вищою…

— …Вибачте я тут неточно висловився. Названа владикою Борисом цифра стосувалася міста Києва з його тримільйонним населенням…

— …Коли я відвідую наші громади у містах та містечках нашої Київської архієпархії, то часто бачу стовідсоткову присутність на Богослужіннях. Хоч ці громади найчастіше невеликі. Поставлене вами питання нової євангелізації не може нас не турбувати. Нині ми стоїмо перед питанням пошуку засобів, як відкрити людину до живої присутності Ісуса Христа між нами. Зокрема, у контексті Божественної Літургії. Це питання дуже делікатне. Культурні зміни які нині відбуваються з сучасною людиною впливають не тільки на її світосприйняття, а й на модель стосунків з іншими людьми. Колись, щоб зустрітися люди збиралися разом. Нині часто для зустрічі достатньо відкрити комп’ютер. Соціальні мережі замінюють суспільне життя як таке. Це феномен нашого часу.

Ми розуміємо, що для того, аби зробити доступною участь людей на богослужіннях потрібно виходити їм на зустріч. Ми не можемо заспокоювати себе очікуванням, що до нас прийдуть. Ми мусимо йти на зустріч сучасній людині. У різний спосіб. Починаючи від того, що з допомогою засобів масової інформації будемо промовляти до людей. Наша Церква нині виразно заявляє, що ЗМІ є необхідним інструментом для проголошення Христового Євангелія. Це і радіо, і телебачення та газетне інтерв’ю. І це що, за вашим посередництвом розмовляю з читацькою спільнотою “Слова Просвіти” — також елемент так потрібної Україні нової євангелізації.

У плані організації доступу людей до Церкви важливим питанням є будівництво храмів. Тут для прикладу хочу вам сказати, що нині в місті Києві маємо зареєстровано 21 громаду УГКЦ. Проте маємо лише 4 місця для Богослужінь — Патріарший собор, храм Василія Великого в районі Львівської Площі та дві каплички — на Аскольдовій могилі та капличка (колишня дзвіниця зруйнованого храму) Миколи Доброго на Подолі. Дуже багато людей, чи то матері з маленькими дітьми чи літні особи не мають фізичної змоги брати участь у Богослужіннях. Їм в силу різних обставин не просто подолати відстань. Ми це розуміємо, як і розуміємо, що мусимо якимось чином до них наблизитися. Коли йдеться про Київ, то ми тут зустрічаємося з дуже складними питаннями. Ми з повною відповідальністю намагаємося зрозуміти, що потребує сучасна людина, яким чином зможемо до неї дійти, як найефективніше звершувати наше служіння, нашу проповідь у нових обставинах, у яких нині живемо.

— З історії знаємо, що утворена 145 років тому «Просвіта» та Церква були, наче дві легені, одного організму. Часто священики були засновниками та діячами «Просвіти», засновували вони школи. У даний момент на гадку приходить отець Іван Ваньо — засновник знаменитої української гімназії в Рогатині. Чи достатньо ефективною є нині співпраця Церкви й «Просвіти»? І як Ви бачите таку співпрацю у найближчі роки?

— Якщо говорити про другу половину ХІХ століття, першу половину ХХ століття, то «Просвіти» були тим кроком за мурами церковної споруди, про які я вище сказав, торкаючись нових форм служіння Церкви. Ми добре знаємо реалії галицького села 20—30 років, де було два громадські центри — церкви та читальні “Просвіти”. Це був той крок до людей, який тоді, в умовах панування чужої держави намагалася зробити Церква. Зокрема, підтримуючи, а подеколи створюючи і очолюючи осередки «Просвіти».

Нині я з великим задоволенням спостерігаю, як «Просвіта» відроджується в умовах незалежної української держави. Я мав нагоду зустрічатися з нашими просвітянами у нашій діаспорі, зокрема, в Аргентині. Я добре розумію, якою важливою є роль просічення, яка є головною метою української ідентичності, відродження і збереження якої є основним завданням сучасної «Просвіти».

Разом з тим хотів би нагадати, щоб «Просвіта» звершувала свою мету, реалізуючи ідею яка, простежується у ваших запитаннях, потрібно нагадати одне з благословень, які проголошує архієрей під час архієрейського Богослужіння: «Христе, світло істини, що просвічує і освячує кожну людину, яка приходить на світ». Отже Христос є світлом, він просвічує. Якщо «Просвіта» хоче по-справжньому просвічувати народ, то вона має бути партнером Церкви. Я мав нагоду зустрічатися з просвітянами, зокрема на Івано-Франківщині. Я пригадую таку зустріч з резиденції митрополита Володимира. Ми сьогодні кажемо, що така співпраця необхідна. Хоча форми цієї співпраці можуть різними. Різними в різних частинах України, різними в різних країнах проживання українців. Ми дуже заохочуємо, щоб співпраця між організацією «Просвіта» і церковними нашими організаціями відбувалася перше за все на локальному рівні, щоб просвітяни відчували себе інтегральною частиною місцевої Церкви, тої єпархії, у якій вони діють, тої парафії, до якої вони належать. І така мережа може стати фундаментом для розбудови ширшої співпраці.

— Оскільки час відведений для розмови невгамовно біжить на закінчення нашої розмови не можу не поставити питання про Святішого отця Франциска. Вже більше півроку як кардинала Хорхе Маріо Берґольйо було обрано Папою Римським. За цей короткий час він викликав велику симпатію у світі (не лише серед віруючих римо-католицького обряду). Ви знали кардинала ще до його обрання Папою. Чи є в діях нинішнього Папи щось таке, що стало для Вас несподіванкою?

— Коли тільки відбулося проголошення новообраного Святішого Отця, пригадую прес-конференцію для українських медій, які тоді були присутні в Римі. Я тоді сказав: нас чекає багато несподіванок. І перші місяці понтифікату нинішнього Святішого Оця підтверджують мою інтуїцію. За прожитий проміжок часу було багато несподіванок. Не тільки щодо стилю нового Папи. Це стиль дуже безпосередній. Це стиль душпастиря дуже близького до людей. Він може здивувати тим, що, їдучи у Римі, каже зупинити автомобіль та зайде у кафе на горнятко кави. Він здивував тим, що купив sim-карти, для постраждалих у трагедії біля Лампедузи.

Нинішній Святіший Отець здивував тим, що потелефонував до однієї жінки, яка мала спокусу вчинити аборт і відвів її від того гріховного задуму. Він сказав їй: «Я буду хрестити твою дитину». Як бачите, є багато несподіванок щодо його душпастирського стилю. Стало певною несподіванкою те, з якою рішучістю він взявся за реформування церковних структур, зокрема, Ватиканської Курії. А останньою несподіванкою, яка мене особисто вразила, бо сталася у моїй присутності було те, що два тижні тому я, як член Звичайної ради Папського Синоду, брав участь в черговому засіданні цієї Ради, Папа особисто прийшов до нас, майже цілий день пробув з нами та проголосив скликання у 2014 році надзвичайного Папського синоду на тему християнської сім’ї. Це для всіх була несподіванка, бо це незвичайна сесія Синоду, яка задає новий тон Церкви. А, зокрема, від мене особисто, це рішення вимагає дуже інтенсивної праці.

— Чи на Вашу думку нинішні правителі почують голос Папи Франциска, що споживацька модель світу веде до самознищення цивілізації. Нині йому належать такі знакові заяви: «Стоп культурі марнотратства та відходів, так — культурі солідарності!», Або докір як правителям світу, так і народам, що одним з найбільших гріхів сучасності є гріх байдужості…

— (мить задуми) …Сподіваюся, що правителі почують Святішого Отця. Той хто серйозно думає над майбутнім повинен будувати культуру життя. А як раз з уст наслідників апостола Петра лунають слова життя. Той хто хоче мати майбутнє, повинен прислухається до слів Святішого Отця.

— Наскільки я зрозумів, спонтанно надіслане Вами запрошення Святішому Отцеві — Папі Франциску відвідати Україну було прийняте. Тепер, як показує досвід візиту в Україну Папи Івана Павла ІІ, залишається «дрібничка»: прийняти рішення на рівні державної влади і запустити його дипломатичними каналами. Чи відомо Вам, чи щось у тому напрямку вже зроблено. Коли на Вашу думку, Україна знов пережити неповторні дні зустрічі з Папою на українській землі?

— Поки що інформації про це у нас немає…

— Дуже Вам дякую за дуже ґрунтовні відповіді.

— Дякую і вам. Хай Господь благословить усіх ваших читачів, які читатимуть нашу розмову. І хай вона стане ще одними засобом так потрібної усім нам євангелізації.

 

Розмову з главою УГКЦ вів журналіст, член НСПУ Мирослав Левицький